Світ швидко змінюється, і суспільство разом із ним. Особливо це помітно по забутих професіях, які були дуже потрібними у позаминулому та минулому століттях, але 2020 роках майже невідомі широкому загалу. Згадують про них тільки у фільмах на тематику минулого та у музеях, як, наприклад, про бокорашів на Закарпатті. Однак дізнатися про специфіку та особливості дуже цікаво, бо чимало професій трансформувалися або залишилися в деяких сферах розваг для туристів. Далі на dnipro.one.
Шарманщик: ридає шарманка з душею першої скрипки
Ця професія стала відомою, завдяки дитячій казці про Буратіно, так називали вуличних музикантів, які мандрували по містах і селах. У Європі з’явилися у 16 столітті, голландці стверджують, що перша шарманка – винахід їхньої батьківщини 15 століття. У Російську імперію, до якої належала багато років Україна, цей інструмент “примандрував” із Польщі наприкінці 18 століття. Його швидко освоїли українські музики та циркачі шапіто. Спочатку використовували шарманку, щоб навчити молодь грати на інших інструментах або дресувати на спів птахів. Потім підібрали мелодії під популярні пісні. Конструкція була дуже простою: валик, що обертався, з маленькими молоточками, які стукали по металевих пластинах, кожна мала свою ноту.
Навчилися робити шарманки й місцеві майстри, найкращою вважалася та, що могла виконувати різні мелодії. У Катеринославі зустріти шарманщика можна було до початку 20 століття, зазвичай цим заробляли на хліб чоловіки похилого віку або інваліди. Ходили по дворах, виконували свій нескладний репертуар та збирали монетки. Наприкінці 19 століття шарманщики стали подорожувати з папугами, які витягували “квитки щастя” з коробки. Старожили Дніпра згадували, що жінки найбільше любили слухати мелодію “Відцвіли вже давно хризантеми в саду”. Мандрівні шарманщики зникли у середині минулого століття. Але в Європі представників цієї професії й у 21 столітті можна зустріти біля Карлового мосту або на Староміській площі. У Данії навіть існує прикмета, що коли шарманщика запросити на весілля, то шлюб буде щасливим.
Лимар: гарні ремені та гаманці
Лимарями або шорниками називали фахівців, які виготовляли дрібні шкіряні речі з вичиненої шкіри-сириці. Кінська збруя, рукавички, ремінці – такий товар завжди мав попит. Спочатку професія називалася “римар” – від німецького “ремінь”, потім трансформувалася через мовну асиміляцію. У літописах Київської Русі 11-13 століття згадуються ремісники, які виготовляли речі зі шкіри, їх поділяли на сідельників (робили сідла) та тульників (виготовляли сагайдаки для стріл). У 15-16 століттях у Києві та Львові працювали навіть окремі лимарські цехи, чимало було гарних лимарів і на козацьких землях.
У Катеринославі лимарі теж тримали великі та маленькі майстерні, куди постійно зверталися робітники, селяни, були постійні клієнти серед конюхів та кучерів. Адже якісна упряж дуже цінувалася, як і рукавички та ремінці. До 19 століття такі замовлення виконували вручну, що ускладнювало процес. Коли у 1950 роках винайшли швейні машини, працювати лимарям стало набагато легше й швидше. З розвитком шкіряно-взуттєвої промисловості у 20 столітті необхідність у таких майстрах зникла. Про те, що в Україні й Катеринославі зокрема мешкало чимало представників цієї професії свідчить широко розповсюджене прізвище Римар, Лимар або Лимаренко.
Кучер: довезу з вітерцем!
Таку обіцянку можна було почути на вулицях Катеринослава у 19 – на початку 20 століття, коли машини й трамваї ще не витіснили візників. Кучерами були чоловіки, які керували каретами або екіпажами для перевезення пасажирів. Найчастіше вони поєднували одразу 2 професії: кучера та конюха, останній мав доглядати за кіньми. У заможних будинках наймали одразу двох робітників, але ті, хто заробляв на перевезеннях людей для власної кишені, обходилися самі. Або залучали до роботи членів родини.
Кучера брали на службу й до державних установ, адже треба було возити у справах керівників або відправляти працівників з важливими паперами. Кучер мав досконало керувати каретою, знати звички та потреби коней, вміти провести простий терміновий ремонт дрібного упряжу. А оскільки така робота вимагала догляду за кіньми у далеких поїздках, спеціалістів називали кучерами-конюхами.
Стельмах: з такими колесами хоч на край світу
Це були представники досить рідкісної професії, які виготовляли вози, сани, колеса. Треба було добре знати тонкощі справи, щоб зроблені речі трималися міцно та слугували довго. На Катеринославщині ще називали стельмахами теслів, які вміли ставити дерев’яні будинки. Але у точному перекладі з німецької “стельмах” – майстер колісної справи. Не кожен тесля вмів робити колеса, це була особлива наука, яку передавали від батька до сина. Оскільки у Катеринославі налічувалося чимало власників бричок і карет, то й роботи таким майстрам завжди вистачало. Потреба у спеціалістах зникла у середині минулого століття з початком індустріальної революції. Хоча ще до кілька десятиліть у багатьох селах такі фахівці залишалися, бо робота для них завжди знаходилася.
Лудильник: паяти та ремонтувати!
Так скликали по дворах клієнтів майстри, які поновлювали або обробляли різні вироби, вкриваючи поверхню тонким шаром свинцю чи олова. Це захищало від корозії, допомагало залатати дірки у каструлях та примусах. А така біда нерідко траплялася у господарок, тому лудильник був бажаним гостем у дворах. Таких спеціалістів ще називали мідниками, бо обробляли речі мідними сплавами. Робота вимагала пильності, акуратності, бо шар треба було викладати рівномірно. До середини минулого століття лудильники здебільшого ходили по дворах, пропонуючи свої послуги.
До революції 1917 року вигідніше було тримати невеличкі ремонтні майстерні, куди за потреби зверталися містяни. Однак мандруючи по дворах, заробляли більше. Між собою територію майстри розподіляли, щоб не перебивати заробіток. З розвитком промисловості вигідніше стало працювати на заводах чи у державних майстернях, тому потроху лудильники-одиночки почали зникати з вулиць міст. Хоча по селах Катеринославщини ще тривалий час деякі умільці мандрували.
Фактори: будь-яке доручення за ваші гроші
Факторами називали спеціалістів, які виконували різноманітні доручення і працювали посередниками. Вони могли швидко відшукати інформацію, де, хто й за які кошти продає нерухомість, де можна вигідно придбати курей, качок, коней, корів, в якій родини знайдеться дівчина з багатим посагом. Фактори зводили зацікавлені сторони й отримували за це комісійні. Сума обговорювалася заздалегідь і залежала від того, наскільки складно відшукати потрібну інформацію. Фактори працювали здебільшого у великих містах, за домовленістю могли поїхати у відрядження до іншого населеного пункту, але вже за вищу плату.
Така професія вимагала комунікабельності, вміння спілкуватися з представниками різних верств населення, добре торгуватися й орієнтуватися в цінах на ринку нерухомості. А ще – мати потрібні зв’язки у різних установах та крамницях. Зазвичай такі люди вміли знайти підхід до людей різних станів: робітників, селян, купців. Оплата послуг залежала від досвіду спеціаліста й кола його зв’язків, здатності швидко вирішити ту чи іншу проблему. Власне, у 21 столітті такі спеціалісти теж є, тільки називають їх частіше дорученцями. А шукають, як і раніше, переважно через знайомих.