Кожен час додає нові професії і анулює старі – це закономірне явище для всіх країн та епох. Навіть з початку 21 століття декілька професій фактично здали позиції через загальну модернізацію підприємств, а що вже казати про початок 20 століття. Історичні довідники зберегли чимало спеціальностей, які мали попит кілька десятиліть тому, але поступово зникли з ринку праці. У Катеринославі навіть існували свої неофіційні профспілки, де люди могли обмінюватися досвідом, проситися в учні, підтримувати колег у важку годину. Далі на dnipro.one.
Де шукали потрібних спеціалістів у Катеринославі?
Зазвичай всі, хто шукав собі роботу, приходили на місцевий базар. Виділяли навіть окреме місце, де працівники та роботодавці могли знайти одне одного. У багатих будинках питанням наймання опікувалися економки, представники середнього класу самостійно шукали собі робітників. Але частіше розпитували по знайомих. “Сарафанне радіо” було найбільш надійним, аналогічний принцип спрацьовував і у випадку, коли потрібні були спеціалісти вузького профілю: молочниця, скляр, точильник, водовоз. Рідні, знайомі, сусіди добре знали, у кого варто купувати товар чи користуватися послугами, а з ким спілкуватися не варто. От про ці забуті професії, які вже зникли з ринку праці, варто згадати окремо.
Водовози та водоноси – відповідальність і сумлінність
Якщо в будь-якому селі набрати води у колодязі не становило проблем, то у місті води ще треба було пошукати. У кожному будинку щодня готували, прибирали, поралися по господарству, тому без живильної вологи було аж ніяк не обійтися. Навіть катеринославці, які жили біля великої річки Дніпро, змушені були користуватися послугами водовозів. Бо вода біля берегів вважалася непридатною для пиття, бо територію захоплювали численні склади та пристані. Перший водогін з’явився у Катеринославі у 1869 році, а до того часу воду людям доставляли водовози.
Щоб ним стати, треба було мати двоколісний візок або великий віз, коней та велику діжку. Нерідко брали дві: для питної води та технічних потреб. Кожна діжка мала свій колір, аби не переплутати. Вартість продукції теж різнилася. Водовози приймали замовлення на доставу води до будинків, могли продавати на вулицях. Нерідко брали із собою собак, аби вони гавканням сповіщали про прибуття діжки на місце. Та й певний захист власнику води пси теж забезпечували. Професія вважалася престижною аж до початку 20 століття, коли почали з’являтися центральні водопроводи. Водоноси виконували простішу роботу: продавали питну воду у склянках, зазвичай цим займалися хлопчики на базарах та вулицях. Старожили Дніпра згадують, що в літню спеку ще у 1930 роки 20 століття такий товар пропонували підлітки людям у чергах.
Скляр – досвід та винахідливість
Це були спеціалісти, які займалися склінням вікон у будинках. Ходили по дворах, пропонуючи свої послуги, з собою обов’язково носили різні за розмірами та формою шматки скла, інструменти. Заробіток могли знайти далеко не завжди. Але в районах, де мешкало багато хлопчаків-бешкетників, такі майстри без доходів не сиділи. Бо діти чи не щодня встигали вибити шибку-другу м’ячами або сніжками. Ціна за роботу залежала від складності та обсягів завдання. Старожили розповідали, ніби деякі склярі навіть давали хлопчакам 1-2 копійки, аби ті розбили шибку в чужому подвір’ї. Але траплялося таке рідко. Потреба у склярах-мандрівниках зникла в другій половині 20 століття, коли скління приміщень взяли на себе організації.
Кочегар – професія для сильних чоловіків
Кочегарами називали робітників, які закидали тверде паливо до печей чи котлів, чистили топки, піддувала. Без таких спеціалістів не могли працювати Катерининська залізниця, численні суди, як великі, так і малі, що курсували Дніпром. Робота вимагала певного досвіду й сили, адже протягом зміни кочегар без відпочинку мав закидати важкі партії вугілля до топки. При цьому чітко вираховувати “порції”, аби вистачило доїхати до місця. Свої кочегари працювали у міських котельнях, а також при будинках, які топили вугіллям.
Роботи було багато, вона добре оплачувалася. І хоча після зміни кочегари були схожими на чортяк через вугільну пилюку (блищали тільки зуби та білки очей), охочих стати їхніми учнями у Катеринославі завжди вистачало. Потреба в таких фахівцях зникла в середині 20 століття, коли з’явилися теплотяги, електротяги й теплоходи, а котельні перейшли на мазут і газ.
Ліхтарники – дарували світло вночі
Ці спеціалісти відповідали за освітлення вулиць: вчасно запалювали й гасили ліхтарі протягом дня та стежили за їхньою справністю. Це одна з найдавніших професій, перші ліхтарники з’явилися ще в Греції та Римі. Тільки освітлювали вулиці смолоскипами. А в Російській імперії запровадив систему освітлення цар Петро I у 1718 році. Новинка швидко прижилася: у 1723 році в Санкт-Петербурзі вже налічувалося 600 ліхтарів. Поступово вона дійшла до найвіддаленіших міст імперії. У Катеринославі гасові ліхтарі вперше встановили у другій половині 19 століття – 1400 штук. Але ситуація швидко покращувалася, у 1903 році їх було вже 450, у 1914 році – 532.
Ліхтарник мав вчасно заливати в лампи конопляну олію, яку використовували як паливо, оновлювати гнотики. Згодом олію замінили на гас. Така робота вимагала міцності, витривалості, адже треба було ходити нічними вулицями з вантажем не одну годину. А ще постійно носити з собою високу драбину, щоб дістатися до верхівки ліхтаря. Або довгі жердини – вирівнювати гнотики. Тому спочатку у ліхтарники набирали солдатів-рекрутів, згодом передали обов’язки працівникам поліційних департаментів. Потреба в цій професії у Дніпропетровську зникла з появою електричного освітлення вулиць.
Точильник – допомога всім господиням
У домашньому господарстві ніяк не обійтися без гострого ножа. А коли йдеться про приватний будинок, то потреби збільшуються вдвічі, бо треба постійно гострити ще й чимало інструментів для саду та городу. Точильниками або заточниками називали ремісників, які точили ножі, ножиці, бритви, сокири та інше приладдя. Історики запевняють: такі майстри існували ще за часів античності, ремісники з переносною майстернею багато мандрували містами й селами.
У Катеринославі майже кожного ранку у дворах можна було почути запрошення заточників, котрі голосно вигукували: “Точити ножі та ножиці!”. Господині одразу ж квапилися надвір або посилали дітей з копійчиною, щоб встигнути привести до ладу свої речі. Точильники використовували точильний камінь, частіше з ножним приводом. Такі майстри ходили по дворах аж до середини минулого століття. Всі хлопчаки обожнювали спостерігати за їхньою роботою, бо з-під точильного колеса летіли гарні золоті іскри. У заточників клієнтів завжди вистачало, були й постійні – серед перукарів, котрі з нетерпінням чекали на черговий візит майстрів. Адже гострі бритви потрібні були щодня. Точильники пропонували свої послуги аж до кінця 20 століття, коли потреба в них зникла. Сучасні українці користуються за необхідності маленьким точильним каменем. А мешканці сільської місцевості здебільшого мають вдома власне колесо з приводом.
Молочниця – дарувала смачний ранок
Це була жіноча професія, хоча іноді бралися за таку роботу й чоловіки. Так називали продавчинь, які ходили по дворах, пропонуючи свіже та смачне молоко. Приїздили рано вранці, щоб продати отримане з раннього доїння корови. У близьких від Катеринослава хуторах активно розводили молочних корів. Доїли ще дотемна, потім з бідонами йшли до міста. Між собою територію поділяли, за кожну відповідала та чи інша молочниця.
У багатьох випадках всіх своїх господинь продавчиня знала, домовлялися про зустріч або залишала банку з молоком біля дверей квартири. Така послуга вважалася на ті часи зручною та перспективною комерцією. У багатих будинках замовляли не лише багато молока, а й купували сир, сметану, вершки. Пізніше, у 1920-1930 роках 20 століття молочниці почали привозити продукцію від власних корів. Таких жіночок зі смачним молочним товаром можна було зустріти в Дніпропетровську аж до 1960-1970 років, доки не стало розповсюдженим пастеризоване молоко. І потреба у свіжому продукті ранкового доїння зникла.
Минуле, важливе для сучасності
Історія Катеринослава налічує ще чимало професій, які зовсім зникли або трансформувалися. Деякі з них збереглися в інших країнах, наприклад, сажотруси, бо каміни треба чистити періодично. Шарманщики та ліхтарники нерідко розважають туристів, беручи участь у різних дійствах. Так що вивчати історію різних спеціальностей можна дуже довго, і цей процес – надзвичайно цікавий. Адже пізнаючи минуле, краще орієнтуєшся в сьогоденні.
Джерела:
- https://web.gorod.dp.ua/news/81002
- https://56orb.ru/news/2024-04-27/mir-trud-may-zabytye-professii-sovetskogo-proshlogo-5069118
- https://viko.store/blog/chto-za-professiya-proshlogo—fonarshchik/
- https://dp.vgorode.ua/news/dosuh_y_eda/265151-tainy-starynnykh-y-neobychnykh-fonarei-dnepropetrovska
- https://dic.academic.ru/dic.nsf/ruwiki/526960
- https://journal.tinkoff.ru/popular-professions-100-years-ago/
- https://skoroshkola.ru/blog/starinnye-professii/