Серед великих заводів Катеринославщини як-от Брянський, Гантке і Шодуар непомітно загубилися маленькі приватні майстерні, а з часом навіть інформація про них зникла з довідників. Хоча вони теж виконували важливу для міста та країни роботу, коли почалася Перша світова війна, як, наприклад, впоряджувальна майстерня біля селища Авдотьїне, яке згодом увійшло до складу Донецька. У документах підприємство значилося як Катеринославський військово-впоряджувальний артилерійський завод, але люди називали його впоряджувальною майстернею. Далі на dnipro.one.
Спроби налагодити військове забезпечення на початку XX століття
У ті часи у країні діяли державні та приватні підприємства, але працювали вони відособлено, єдиного комплексу під керівництвом досвідчених фахівців не було. Перші спроби змінити ситуацію були зроблені напередодні Першої світової війни. Щоб прискорити процес індустріалізації військової промисловості Росії, Головне артилерійське управління підготувало десятирічну програму будівництва 18 великих та 16 малих казенних заводів та майстерень. Уряд плани схвалив і видав розпорядження про створення підприємств: збройових, кулеметних. трубкових, гарматних, снарядних, порохових, бавовноочисних, вибухових речовин та підривників, азотних, бензольних, нафтоперегінних, сталеливарних, алюмінієвих, машинобудівних, впоряджувальних. Далі на dnipro.one.
Тоді планували завершити роботу до 1924 року, але склалося інакше. Перша світова війна в Україні одразу ж виявила сильну нестачу боєприпасів, ускладнило ситуацію й те, що сировину та більшість вибухових речовин закуповували у Німеччині. Розв’язання бойових дій одразу ж обірвало цей канал постачань. Тому у 1915 році довелося терміново зводити необхідні підприємства на раніше обраних територіях, до цього переліку увійшла й Катеринославська впоряджувальна майстерня, місце для неї обрали біля станції Караванна Катерининської залізниці. Паралельно тривало будівництво Юзівського заводу азотної кислоти у Донбасі та Кадіївського бензольного й ректифікаційного заводу. Роботи велися швидкими темпами, вже через рік почав працювати Катеринославський військово-впоряджувальний артилерійський завод, а Юзівський стартував трохи пізніше – у 1917 році.
Перипетії початку минулого століття
Виробництво снарядів, гранат і бомб у майстерні вдалося налагодити досить швидко, але подальшому розвитку завадили революційні події. Коли завершилася Перша світова війна, вже тривала громадянська війна, Донська армія вкрай потребувала боєприпасів, генерал Краснов спробував організувати окреме виробництво. Основою військово-промислового комплексу став Російсько-Балтійський завод, розташований у Таганрозі. Туди передали замовлення на 20 мільйонів набоїв, 137 тисяч снарядів та на запчастини для 200 гармат. Очікували замовлення у березні 1919 року, але виявилося, що можливостей заводу недостатньо, і тоді генерал віддав наказ вивезти Катеринославську впоряджувальну майстерню до Таганрогу. Однак навесні 1918 року її повернули на місце, що неабияк порадувало робітників.
Відшукати цю інформацію вдалося завдяки дослідженню Вадима Михайлова “Нариси з історії військової промисловості”, ці матеріали були видані Головним військово-промисловим управлінням Вищої ради народного господарства СРСР у 1928 році лише у кількох примірниках. Але дуже швидко книги були вилучені з обігу та зберігалися кілька десятиліть під грифом “Таємно”, тому доступ до них науковці отримали лише на початку XXI століття. Спираючись на опитування старожилів, які були свідками тих подій, Вадим Михайлов описав у дослідженнях випадки страшних вибухів, які трапилися восени 1920 року. Цю інформацію підтвердили й знайдені дослідниками у Державному архіві Донецької області документи, де значилися ще й причини та обсяги руйнувань.
Як жив у 1920 році Катеринослав?
Фото: суботник у Катеринославі
Щоб краще орієнтуватися в ситуації, варто згадати події, які відбувалися тоді у Катеринославі. Після боїв громадянської війни місто фактично лежало в руїнах, бо неодноразово переходило від одних рук до інших. Але на початку 1920 року у Катеринославі вже затвердилася радянська влада, урядовці почали розглядати питання щодо відновлення підприємств. У січні того ж року відбувся великий мітинг робітників, які обрали делегатів на збори, що проходили на Брянському заводі. Прийнята резолюція була простою: відновити народне господарство України, її схвалив тодішній вищий орган влади – губвиконком (губернський виконавчий комітет). Але спочатку треба було навести лад у місті, тому навесні стартували масові суботники, якими керував спеціальний новий відділ суботників, що діяв при Катеринославському губернському ревкомі.
Наприкінці липня 1920 року вдалося з’ясувати більш-менш цілісну картину, яка склалася у губернському центрі. Для обстеження діяльності державних заводів Катеринослава приїхала спеціальна комісія Центрального правління важкої індустрії на чолі з інженером Вейцманом. Фахівці довго радилися й згодом вирішили створити 2 групи підприємств: Правобережну, куди увійшли Південний Брянський завод і завод Шодуара, та Лівобережну, яка складалася із заводів Гантке, Штампування, Ланге і Пічного. На заводі Шодуара наказали терміново підготувати до пуску 2 мартенівські печі, а до відділення суцільнотягнутих труб Манесмана приєднали старий трубний цех і листовальцювальне відділення. На Південному Брянському заводі у короткі терміни запустили залізопрокатний цех, переобладнали механічний цех під виготовлення запасних частин для паротягів. А от Катеринославській впоряджувальній майстерні місця у планах не знайшлося.
Що трапилося у майстерні?
Фото: розпакування ящиків зі снарядними корпусами у впоряджувальній майстерні, 1915 рік
Хоча влада більшовиків вже закріпилася у Катеринославі, бої між білими та червоними військами ще тривали. Відомо, що 28 вересня 1920 року білогвардійці захопили село Авдотьїне й почали вимагати від робітників майстерні підірвати підприємство. Щоб аргументи були переконливішими, взяли у заручники адміністрацію військово-впоряджувального артилерійського заводу. Чим було викликане таке рішення – невідомо, дослідники припускають, що білогвардійці вважали завод та його продукцію власністю Донської армії й не бажали віддавати своє майно “червоним”. Робітники відмовилися, і тоді 50 нападників відкрили пороховий льох, розсипали порох на підлозі 2-го відділу заводу та підпалили ящики з-під амоналу. Пожежа швидко охопила приміщення, селяни нарахували близько 50 вибухів, які повністю знищили залу та обладнання. Постраждали машини та електрична станція, тільки льохи залишилися неушкодженими.
Робітники спробували налагодити виробництво, але всі зусилля звів нанівець другий вибух, який стався через кілька днів – 3-го жовтня. Інформація про це збереглася завдяки директору заводу Віктору Масленнікову, напередодні вибуху його заарештував військовий комісар. Директор з’ясував, що вибух стався через помилки у роботі під час вивезення пороху. Завантажували цінний матеріал у вагони з порушенням техніки безпеки, бо керували процесом люди, які були нетямущими у процедурі – члени робітничо-селянської інспекції та губчека.
Наслідки злочинної недбалості
Тоді вибухнуло 830 пудів пороху, вогонь знищив 6 вагонів, дві парокінні брички, пошкодив паротяг, зруйнував 50 сажнів залізничної лінії, хвилею вбило 4 коней. Зачепило споруди 64 селянських дворів, заводські будови. З тих, хто працював на завантаженні пороху, не вижив ніхто: 34 робітники, керівники з інспекції та губчека, 5 червоноармійців із варти.
Інформація про збитки збереглася у звітності, яку 28 лютого 1920 року склали голова сільського виконкому Григорій Бойло, котрий працював на впоряджувальному заводі, та секретар сільської ради Костянтин Бубнов, що був членом комісії Юзівського підрайонного ревкому з розслідування причин і наслідків вибухів. До речі, до складу комісії увійшов і директор заводу Віктор Масленніков, якого звільнили з-під арешту. У документі зазначена й кількість жертв, під час вибуху загинуло понад 60 працівників заводу із місцевих мешканців та 49 осіб з інших місць. Всі були поховані у братській могилі, але до XXI століття вона не збереглася. Щодо майстерні, то відновити її було вже неможливо, але про існування підприємства ще кілька десятиліть нагадували людям залишки заводських стін.