Роки Другої світової війни були складними для мешканців Дніпра, зокрема для школярів. Це був час випробувань для всіх народів, що об’єднали зусилля у визвольній боротьбі. У 1941 році загарбники захопили значну частину території України, а 9 липня 1941 року було перше бомбардування Дніпра. З того часу життя дніпрян змінилось, як і робота дитячих садків, шкіл та університетів того часу. Далі на dnipro.one.
Освіта в умовах війни
З наближенням фронту вчителі переходили працювати на виробництва, деякі навчальні заклади почали евакуйовувати. Багато викладачів та учнів старших класів міста зі зброєю в руках стали на захист Батьківщини. Вони вступали в партизанські загони, в Червону Армію, в підпільні групи та організації. Дівчата допомагали будувати оборонні укріплення, працювали медсестрами. Можна сказати, що в той час школи фактично не працювали.
Якщо дітей евакуйовували в сільські школи, то місця на всіх бракувало й навчання розбивали навіть на 4 зміни, а в теплі дні проводили його на вулиці. Уроки часто переривались через повітряні тривоги та брак електрики. Стало більше практичного навчання праці, щоб діти вміли створювати речі, що потрібні були в побуті. Дівчаток вчили шити. До окупації школи ще якось намагались працювати за радянськими програмами.
З 1 жовтня 1942 року на окупованих територіях країни в чотирирічні школи повинні були ходити всі діти з 8 до 14 років. Це було обов’язковим і за порушення правила їх чекали тілесні ушкодження, а батькам виписували штрафи або лишали продуктових карток.
Навчання в Дніпрі в період окупації
Окупація Дніпра тривала з 1941 року по 1943 рік. Бомбардування міста привели до великих руйнувань житлового фонду, залізниці, магазинів, готелів, університетів та шкіл. Політика фашистів передбачала фізичні розправи та духовне зубожіння, що здійснювалось через освіту. Вони знищили багато дітей та вчителів міста, молодих людей вивозили на каторгу в Німеччину, зруйнували шкільні приміщення та дитячі садки. План знищення системи освіти посідав особливе місце у фашистській програмі.
У грудні 1941 року гауляйтер Е. Кох віддав наказ припинити навчання, але виникла велика протидія окупаційній владі. Заняття намагались проводити на квартирах у батьків, що змусило штадкомісара Клостермана опублікувати наказ з погрозами на адресу непослухів.
У лютому 1942 року надали дозвіл на обов’язкове відвідування 4-х річних початкових шкіл. З початку окупації ще існували семикласні школи, де викладали й українську мову. В Дніпрі пізніше окупанти створювали так звані народні школи, де “знімечували” місцеве населення. Доступ до середньої освіти обмежили.
До червня 1942 року в Дніпрі (Дніпропетровську) працювало 12 початкових та одна 7-річна школа для “фольксдойче”, а ближче до кінця окупації в місті вже працювало 32 початкові та 6 ремісничих шкіл, індустріальний та землевпорядний технікуми. Передбачали створення агрономічних технічних шкіл на базі 10-річних. Середньої ланки між початковою та вищою освітою для росіян й українців не передбачали. Підручників не було або був один на весь клас. Бракувало вчителів, бо інтелігенцію заарештовували. Школи перетворювали на госпіталі, казарми та пункти базування військових.
Відкривали подекуди й дитячі садки, бо матерям потрібно було йти працювати, щоб утримати сім’ю. У місті діяло 19 дитячих садочків та ясел, які відвідувало на червень 1942 року 1123 дитини.
З дозволу німецької влади відкрили Дніпропетровський український державний університет. Ректором став І. Ф. Розгін. Навчання тривало до кінця 1942 року, а далі медиків відправили до трудових таборів у Німеччину. Навчання більше не відновлювали.
У 25 жовтня 1943 року Дніпро звільнили й перед очима Червоної армії розкинулось “мертве місто”. Почалася відбудова народного господарства та освіти. Через війну ціле покоління дітей не здобули повноцінну освіту.