При слові “поезія” більшість людей згадує римовані освідчення в коханні, ліричні описи природи або патріотично-революційні лозунги чи пісні. Але не рідкість і поезія громадська, котра звертає увагу спільноти на всі ті болі та проблеми, до яких людина потроху звикає та вже не помічає в буденному житті. Але будь-якої спрямованості вірші має об’єднувати краса – в цьому була впевнена відома в Дніпрі поетеса та журналістка Дора Калинова. Іскрометна енергія, запал, небайдужість – саме так згадують її люди, котрі знали близько за життя. Далі на dnipro.one.
Нелегкі випробування дитинства
Дора Василівна Калинова (в дівоцтві Титаренко) народилася в листопаді 1934 року в селі Дзвонецький Хутір Солонянського району Дніпропетровщини. Дівчинці виповнилося лише 6 років, коли розпочалася Друга світова війна, вся родина хвилювалася за батька, котрий саме поїхав у відрядження на Буг. Дора згадувала, що тато – єдиний з їхньої вулиці, хто повернувся живим, тому люди вулицю Заводську після війни перейменували на Вдовину. Брата Іванка забрали до Німеччини, він вижив, воював, загинув вже наприкінці війни. Протягом всього життя шукала Дора Василівна його могилу, бо не мала точних даних про місце поховання. А знайшла лише через 50 років – у 2005-му, з допомогою Червоного Хреста. За сприяння бургомістра та Польського торгового представництва в Україні вибралася до польського містечка Кендзежин-Козлє, де поклала квіти до могили рідного брата.
Як переплелися професія та поклик душі
Дора закінчила 7 класів, і у 1949 році поступила до Дніпропетровського педучилища, бо мріяла вчителювати. Потім був Дніпропетровський державний університет. Вірші почала писати ще в школі, їх друкували в учнівських стіннівках, потім з’явилися статті в університетській багатотиражці “За передову науку”, альманасі “Вогні Придніпров’я”, газеті “Молодий ленінець”, журналах “Зміна” та “Дніпро”.
У 1954 році студентка Титаренко стала делегатом республіканської наради молодих письменників, куди відібрали лише 5 представників від Дніпропетровської області. У 1958 році десять віршів Дори увійшли до колективної збірки молодих дніпропетровських поетів “Над широким Дніпром”. Того ж року побачила світ її окрема збірка “Пісня юності”. З таким талантом Дорі знайшлося місце на обласному радіо, де вона й почала працювати у 1960 році. Хоча погодилася не одразу, бо таки мріяла стати вчителькою. Спочатку трудилася на новинах, потім – в молодіжній редакції, далі – в музичній, головною темою були постаті талановитих людей краю.
Особливості поезії Дори Калинової
Дора Василівна повністю віддалася журналістиці, опікувалася редакціями районного і фабрично-заводського радіомовлення, підтримувала молодих спеціалістів. Серед її учнів чимало Заслужених журналістів України. Однак сама Дора за славою не гналася, неодноразово казала, що саме цим і щаслива. Але вірші продовжувала писати, вони народжувалися після творчих зустрічей, спілкування з фронтовиками Другої світової війни. Колеги згадували Дору, як людину, котра завжди мала свою правду, стояла за справедливість. Вона вважала, що тільки краса і творчість здатні врятувати світ.
Твори Калинової відносять до громадянської та любовної лірики, це спогади юності, любов до свого краю, пошуки справедливості, сенсу життя. Особливо вражали друзів рядки, присвячені Україні, які вона написала у 1991 році:
“Україно! Розтерзана Мати!
Як ти можеш весь зболений світ
На цих змучених плечах тримати
Скільки довгих згорьованих літ.
Я без тебе, як лист при дорозі,
Я без тебе, як птах без крила,
Цілоденно в болючій тривозі,
Щоб не вмерла, а вічно жила”.
На другій хвилі творчості
Уповні віддалася поезії Дора Василівна вже після того, як залишила журналістику й пішла на заслужений відпочинок. На цей час припала не менш активна діяльність, пов’язана з творчістю. Поетеса зібрала свої вірші в книзі “Крик із довгого мовчання”, котра вийшла у 1991 році. Поезію вважала своїм життям, крилами, натхненням, котра подарувала довголіття. Так, Дора Василівна дожила до 80 років, і до останнього добре пам’ятала людей, з якими зустрічалася під час журналістської роботи, всі вірші – як свої, так і чужі.
Попри вік, зберігала шалену працелюбність, запал, енергію, знаходила час для зустрічей з колегами, друзями, товаришувала з Центром реабілітації інвалідів “Творчість”. Своєю зброєю вважала доброту, тому не припиняла писати, допомагати людям.
Чимало віршів присвятила Дніпру – місту, яке допомогло сформуватися, як особистості, журналістці, поетесі:
“Рідний, хороший, любий, погожий,
Кращого в світі ні, не знайду!
Веж заводських в золотому світанні
Ген на околиці довгий стрій.
Дніпропетровськ, моє місто кохане –
Щастя і радість в юні моїй!”
Прощальні рядки Дори Калинової
Сама Дора казала, що завжди пише про те, що пережила і перестраждала сама. В її збірках є різні вірші: монологи, замальовки, сповіді, в образах виступають Юність, Душа, Ніжність, Самотність, Туга за минулим. І, звісно ж, люди, чиї долі вразили Дору Василівну. Була твердо переконана, що головне – творити добро, тоді краса розквітне навколо. І врятує світ, разом із тим, хто це добро подарував. Жінку засмучувало й обурювало, що люди занадто піддалися гонитві за грошима, яка “роз’єднує сім’ї і душі, а рідних зробила чужими”.
Друзі згадували: в останні роки життя Дора Калинова часто нагадувала, щоб берегли в собі зелен-цвіт. А коли допитувалися, що це, загадково відмовчувалася, таку назву дала одній зі своїх книжок. За все життя випустила 5 поетичних збірок, кілька видань нарисів та спогадів. Пісні на вірші Дори Калинової виконують народні гурти області. Поетеса навіть зібрала матеріали на окреме видання: понад 50 пісень з нотами, фотоілюстраціями, розповідями про композиторів. Але випустити не встигла. Дора Калинова писала, що вибрала жити саме так, як жила, бо її ніколи не задовольняла синиця в руках, завжди линула до журавля в небі.
Поетеса пішла з життя в червні 2019 року, залишивши по собі чимало теплих та світлих спогадів. А ще – чудові, проникливі вірші, які очищають душу – так говорять ті, хто читав її твори. Ці рядки знайшли друзі Дори в не друкованому, як своєрідний заповіт:
“Живу і кожний день прощаюсь з усіма,
що бачу навкруги,
І білим світом причащаюсь,
який мені він дорогий…
…І що залишиш після себе?
Який від нас лишиться слід?
Краплинка сонця, клаптик неба,
чи деревце, що дасть свій плід,
А чи оце безмежне поле,
яке проходить з краю в край.
Усе, що бачиш ти довкола –
це твій земний, квітучий рай….”