З відкриттям давніх документів історики почали вивчати період, коли освітяни Дніпропетровщині зазнавали утисків від радянської влади. То були непрості часи 30-х та 40-х років XX століття. Вчителі, викладачі, студенти переживали не тільки голод, важке економічне становище, а ще й репресії від радянської влади. Далі на dnipro.one.
Робота педагогів в тяжких умовах
Саме на професорів, студентів та викладачів покладали задачі нести радянську ідеологію. Більшовицький уряд України, зокрема Дніпропетровщини, хотів виховати нову, прорадянську інтелігенцію. Були педагоги, які йшли на зустріч радянській ідеології й ставали елементами її реалізації. Хто опирався тим законам, то ставав жертвою політичних переслідувань та репресій.
У лютому 1930 року Управління соціального виховання Наркомату освіти УРСР направило до окружних інспектур народної освіти обіжник, який мав назву “Про чистоту учительських лав”, де закликали не допустити “засміченість учительських лав чужим і ворожим елементом”. Наслідком цього стали подальші звільнення та репресії великої кількості вчителів та викладачів Дніпропетровщини.
Політичні переслідування були й в наслідок проведення “атестації”, яка перетворилась на ще один спосіб політичних репресій на професійному ґрунті. Наслідком цього була постійна нестача кваліфікованих кадрів.
Почалися серйозні проблеми з забезпеченням навчальних закладів літературою українською мовою. У 1938 році в регіоні припинили існування освітніх закладів усіх національних меншин. Освітня політика національних меншин Дніпропетровщини проводили відповідно проголошеної більшовицькою партією засад, що впроваджували партійну ідеологію. Коли було закрито всі заклади національних меншин — це поклало початок процесу їх знищення.
Зміни також торкались й вищої освіти. Наприклад, Дніпровський національний університет імені Олеся Гончара відновив роботу у 1933 році у складі п’яти факультетів, але переслідування та репресії вчених позначались на його розвитку. Жертвами режиму диктаторів були понад 100 професорів, викладачів та студентів ДНУ. Близько 80 осіб було засуджено як ворогів народу до “найвищої міри покарання”. В 50-х роках XX століття їх реабілітували, але дослідження згорнули.
Часто мобілізація студентів на господарські роботи переривали навчальний процес. Вчителі та студенти брали найактивнішу участь у хлібозаготівельній кампанії. Треба додати, що малограмотні студенти та викладачі ставали авторами доносів, які в роки “великого терору” 1937-1938 років ставали причиною арештів багатьох освітян.
Переслідування
Завзято чекісти шукали на Дніпропетровщині українських націоналістів. У 1937 році за цією категорією репресували завідувача відділу народної освіти с. Крупку, професора Гірничого інституту Г. Євреїнова, письменників О. Шпота, М. Минька, Й. Саковського та інших.
Окрему справу завели на професора Д. Яворницького, за словами слідчих НКВС — “натхненника українського націоналістичного підпілля”. Також заарештували багато осіб з оточення Д. Яворницького з обвинуваченнями у належності до “українського націонал-фашизму”. Серед них були професор Франк, професор медичного інституту Ю. Петровський, професори Транспортного інституту Малов, Скуратов, професори Гірничого інституту Гуськов та Гамеля.
Репресії вживали й до дружин засуджених. До таборів потрапили дружини ректора Єфімова, доцента Молчанова. Дітей репресованих найчастіше передавали в інтернати, інколи назавжди вони розлучались з батьками.
Під час Другої світової війни радянська влада Дніпропетровщини для придушення опору покладала надії на освіту. Разом з арештами, знищенням інодумців, вони підчищали освітні кадри. Національні заклади було закрито, почались репресії проти інтелігенції, курси марксизму-ленінізму, запровадили вивчення російської мови.
Нищення української інтелігенції
Якщо говорити про загальні цифри, то у другій половині 1937 року у Дніпропетровській області репресували 16 421 особу. Держава “зачищала” суспільство від “соціальних пережитків”. Поняття “інтелігенція” взагалі вилучалось з переліку, а її представники розподілялись між кількома категоріями: “колишні люди”, “декласовані” особи, релігійні служителі, непрацюючі, селяни-одноосібники, кустарі, службовці та інші.
За кількістю репресованих “колишніх людей” Дніпропетровщина була не на останньому місці в республіці. Це пояснюється тим, що переважно інтелігенція представляла “колишніх”, й в минулому освітяни могли перекваліфікуватись й отримати роботу у “спеців”.
Таким чином, пік репресій на Дніпропетровщині пройшов у другій половині 1937 року та першій половині 1938 року. Найбільше постраждалих за соціальними ознаками виявились інтелігенція та селянство. На їх зміну прийшли нові, слухняні й лояльні до радянської влади вчителі, викладачі, лікарі. Правлячий режим не був зацікавлений у відновленні нової україномовної верстви інтелектуалів, тому деякі історики вважають, що саме це стало зміною мовного балансу регіону на користь російської мови.