Григорій Омельченко — постать, яка уособлює силу духу та відданість рідному краю. Його часто називали останнім лоцманом дніпрових порогів — символом мужності та майстерності української справи. Так, чоловік майже все життя присвятив боротьбі за збереження історичних пам’яток Лоцманської Кам’янки. Далі на dnipro.one.
Ранні роки та краєзнавчий шлях Григорія Омельченка
Григорій Омельченко народився 22 січня 1911 року у селі Лоцманська Кам’янка на Катеринославщині. З дитинства він привчався до ремесел своїх предків: лоцманської справи, рибальства та хліборобства. У 10 років хлопець закінчив чотирикласну школу у рідному селі, а вже у 15 виходив разом з батьком на Дніпрові пороги як плотар і веслувальник. У 19 років він став отаманом плота, а у 21 — помічником лоцмана. У 1932 році парубок мав стати повноправним лоцманом, але пороги затопили води Дніпра через будівництво гідроелектростанції.
Протягом 1929-1932 років Григорій Омельченко продовжував навчання у вечірній школі. Згодом він вступив на підготовчі курси та соціально-економічний факультет Дніпропетровського університету. У результаті чоловік також здобув вищу освіту на геолого-географічному факультеті Харківського університету у 1937 році. Так, його педагогічна діяльність розпочалася з викладання геології та географії у Мелітопольському сільськогосподарському інституті, а також географії та астрономії у середній школі. Особливу увагу привертає його краєзнавча робота з учнями на острові Хортиця, де він організував експедицію від Запоріжжя до Перекопа.
Після початку Другої світової війни Григорій Омельченко став на захист рідної землі. Маючи вищий військовий вишкіл, він служив навідником у Севастополі, а згодом у званні лейтенанта командував батареєю. Чоловік брав участь у боях на Калінінському, Прибалтійському та 3-му Українському фронтах, пройшовши через Румунію, Болгарію, Угорщину та Австрію. Під час бойових дій він був поранений і контужений, але продовжив служити ще рік у Болгарії у мирний період.
Після демобілізації у 1946 році Григорій Омельченко був призначений директором Братського педагогічного училища у Миколаївській області. Цей період був надзвичайно складним через післявоєнний голод, коли вчителі отримували мізерні пайки, а багато дітей і вдів фронтовиків голодували. Вражений побаченим, чоловік написав листа до ЦК ВКП(б) з проханням врятувати нужденних від голодної смерті. Це стало причиною його арешту 27 жовтня 1947 року. У лютому 1948 року громадського діяча засудили за «антирадянську агітацію» на 10 років ув’язнення. Він відбував покарання в Омську, Хабаровському краї та на острові Сахалін, працюючи на важких фізичних роботах.
У березні 1954 року Григорія Омельченка було достроково звільнено зі зняттям судимості. Повернувшись додому, він довго не мав змоги взятися за викладацьку діяльність і працював фізично. Після реабілітації у 1961 році чоловік став учителем географії та астрономії у вечірній школі рідного села, а за два роки — її директором. Однак і на цій посаді він зазнав переслідувань за свої погляди — його звільнили за висловлювання про те, що «Мазепа ніколи не був зрадником України». Після цього громадський діяч працював учителем у дніпропетровській школі № 61 до виходу на пенсію у 1970 році.
24 серпня 1994 року за ініціативою Григорія Омельченка у Лоцманській Кам’янці був заснований музей дніпровських лоцманів, експонати для якого він збирав особисто. Заклад став важливим осередком пам’яті про героїчне минуле краю. Чоловік помер 2 березня 2002 року та був похований на кладовищі у колишньому рідному селі.
Визнання та значення просвітницької діяльності Григорія Омельченка
Григорій Омельченко посідає особливе місце у культурній та історичній пам’яті Придніпров’я. Як педагог, він викладав географію та астрономію, організовував учнівські експедиції та збирав фольклорні матеріали, що заклали основи для його майбутніх наукових праць. Чоловік підготував до друку три книги — «Воспоминания», «Степи України» та «Спогади лоцмана порогів Дніпрових». Його статті, художні замальовки та публіцистика також з’являлися у таких виданнях, як «Дніпровська правда», «Зоря» та «Січеславський край».
