Історія знає багато злетів та падінь відомих людей, промислових потужностей чи навіть країн. Кожен регіон може розповісти про власне минуле. Варто згадати Дніпропетровщину — найпотужніший промисловий регіон, зокрема завод №906 з перероблення уранових руд у місті Кам’янське. Свого часу він був потужним хімічним підприємством і потрапити туди на роботу було досить важко. Далі на dnipro.one.
У часи радянщини перед прийняттям на роботу на уранове підприємство необхідно було пройти співбесіду в управлінні КДБ УРСР та підписати документи про нерозголошення таємниці держави 10 років.
Історія створення заводу
З кінця XIX століття було відомо, що залізна руда Криворізького басейну має радіоактивність. У 1942 році вченим доручили починати роботу в межах Атомного проєкту. Головним призначили Лаврентія Берію, бо він керував невичерпним людським ресурсом людей, що відбували покарання у тюрмах.
Через рік, після звільнення Криворіжжя, почали досліджувати можливість промислового видобування плутонію, урану. За основну сировинну базу брали Первомайський та Жовторіченський рудники. Залізну руду спершу відправляли переплавляти у доменну піч №6 на Дніпровський металургійний комбінат у Кам’янське з накопиченням шлаку, щоб далі вилучити уран на спеціальному заводі.
Завод необхідно було будувати дуже швидко і близько до місця видобутку сировини. Будівництво розпочали у Кам’янському на місці козацьких сіл Тритузного та Карнаухівки. Тоді мало хто знав про ідею формування ядерного об’єкта, але радянські вожді вважали, що висока щільність населення при розгортанні воєнних дій збільшить втрати простих людей. Це б допомогло оскаржувати в міжнародних організаціях неприпустимість подальших збройних дій.
Моментом, на який варто було звернути увагу, є переселення мешканців тих сіл в новобудови нового району Кам’янського. Згодом те місце почали називати Соцмісто.
Розвиток підприємства
8 серпня 1947 року вийшла Постанова Ради Міністрів СРСР про початок будівництва заводу №906 з перероблення уранових руд у місті Кам’янське (тоді ще Дніпродзержинськ). Директором призначили Михайла Аношкіна, який в той час зарекомендував себе чудовим спеціалістом. Очолював він підприємство 30 років і на його честь назвали один з головних проспектів сучасного міста.
На забудові працювали депортовані переселені німці та ув’язнені. Все було дуже швидко й будівництво йшло ударними темпами. Влітку 1951 року почали будувати другий урановий об’єкт у місті Жовті Води — Східний гірничо-збагачувальний комбінат.
Якщо говорити детально про об’єкт №906, то спочатку на заводі побудували цехи. Це був парокотельний цех та водопостачання. Через 4 місяці запрацював цех енергопостачання. У першому цеху шлак подрібнювали, перемелювали та згущували отриману пульпу. У другому цеху приладами гідрометалургії зі шлакової продукції отримували карбонат ураніл 40% концентрату.
У 1949 році продукцію другого цеху атестували члени Державної комісії, а наступного року поліпшили трудову та технологічну дисципліну, вдосконалили урановий концентрат. Для цього приїхав Віктор Горбачов. Після цих подій на заводі почали додатково займатись переробленням уранової руди з родовища “Вісмут”, яке було у Німеччині. Ввели в роботу нові цехи, які повинні були збільшити ступінь її перероблення й забезпечувати сільське господарство мінеральними добривами.
Друга черга заводу
Почалось будівництво нових цехів з сучасним, продуктивним обладнанням. Та в ті часи не надто турбувались проблемою місця зберігання відпрацьованих твердих радіоактивних залишків. На початку вирішили зберігати їх у ярах близько річки Дніпро на землях підприємства. Там почала утворюватись трясовина-плавун, через яку могло затопити житла села Карнаухівка, що і трапилось у 1954 році.
До середини 60-х років XX століття завод набув великої промислової потужності й у 1966 році отримав назву Виробниче об’єднання “Придніпровський хімічний завод”. Його підйом тривав до середини 1980-х років. Працювали над пошуком нових можливостей, щоб отримати рідкоземельні метали, наприклад, скандій, який можна було використати в аерокосмічній промисловості.
Занепад підприємства
Згодом Україна стала незалежною державою, відмовилась від статусу ядерної держави в обмін на гарантії недоторканності та цілісності територій. Це вимагало робити перехід на вироблення нової продукції. У середині 90-х років XX століття ВО “ПХЗ” знаходився у стадії реструктуризації та часткового консервування.
На базі цього потужного підприємства сформувались окремі вузькопрофільні виробництва мінеральних добрив, смоли, сорбентів та інше. Як урановий проєкт завод припинив існування 9 квітня 1912 року.
Екологія
До сучасних днів так і не вирішена проблема захоронення промислових відходів. Як відомо, кількість радіоактивних відходів, які накопичились у відвалах біля підприємства з 1948 рік по 1991 рік становить 36,34 млн тонн. Відходи зливали в яри, а на території міста та поблизу нього розташували “хвостосховища” (споруди для захоронення токсичних речовин) і 6 з них не законсервовані, тому становлять постійну екологічну небезпеку.
На території підприємства лишилось понад 300 будівель та обладнання, які забруднені радіацією, залишки забруднених пульпопроводів, відстійники з токсичними та радіоактивними матеріалами. Таке забруднення не загрожує людям Кам’янського, але небезпечне для людей, що працюють на підприємстві.