У поселенні Лоцманська Кам’янка — сучасний район на південному сході Соборного району міста Дніпро, ще кілька століть тому, від козацької доби до 1930-х років, проживали представники унікальної професії, якої вже немає – дніпровські лоцмани. Далі на dnipro.one.
Коли з’явилися лоцмани, що це були за люди і який внесок вони зробили в наш край, багато хто не знає, особливо молодь, якій навіть поняття “дніпровські лоцмани” невідоме і незрозуміле. Тож дізнаймося трохи більше про специфіку цієї професії, яка зникла разом із повноводними порогами Дніпра з цієї статті.
Хто такі лоцмани?
Дніпровські пороги нині впираються в глибокі води головної річки України. А були часи, коли кам’яні скелі, що виступають з води, перекривали Дніпро на 80 кілометрів від Катеринослава до Хортиці. Пройти їх могли лише спеціально навчені керманичі – лоцмани. Центром цієї небезпечної професії було село Лоцманська Кам’янка (нині південне передмістя Дніпра).
Тобто лоцмани – це люди, які займалися небезпечною професією від козаччини до будівництва ДніпроГЕС. Вони знали дніпровські пороги як свої п’ять пальців, але кожна переправа могла стати для них останньою. Навіть важко уявити, що протягом тисячоліть рельєф між Дніпром і Запоріжжям був іншим.
Громада лоцманів утворилася після зруйнування Нової Січі. Вони допомагали переправляти людей і вантажі через непрохідні для більшості дніпровські пороги. Хлопці цієї професії знали кожен камінь, тож усі перешкоди вправно обходили. Для багатьох лоцмани уособлювали нащадків січового товариства, забороненого Катериною II. Пізніше, після будівництва дамби ДніпроГЕС у 1932 році, їхня спільнота, на жаль, припинила своє існування, коли вода затопила пороги через будівництво гідроелектростанції у Запоріжжі. Саме тоді ця професія стала непотрібною. Однак, хай там як, нащадки лоцманів завжди дуже пишалися своїми предками.
Структура лоцманської організації
Лоцмани з’явилися ще при козацтві, тому не випадково, що відома всім нам постать, а саме Дмитро Яворницький, любив спілкуватися з лоцманами, адже для нього вони були живими нащадками запорізького народу та носіями пам’яті.
Цю організацію легалізувала цариця Катерина під час південної подорожі до Криму в 1787 році. Лоцмани продемонстрували їй свою майстерність, і вона була настільки вражена, що узаконила їх. Вони фактично почали реєструватися в морському відомстві та отримувати заробітну плату. Тобто без лоцманів неможливо було спуститися на ворожу частину річки, а точніше між сучасним Дніпром і Запоріжжям.
Лоцмани тривалий час залишалися залежним прошарком. Хоча вони були звільнені від рекрутчини, тобто військової служби, і повинностей, тривалий час їхнє становище мало чим відрізнялося від тих же кріпаків. Вони не могли покинути свої села, але на першу вимогу начальства змушені були кинути все, навіть під час жнив, і братися за свою небезпечну роботу.
Лоцманство розглядалося урядом як державна служба, на яку приймали лише після складання іспитів та присяги. Їхня діяльність регламентувалася “Статутом купецького водоходства”. На початку ХІХ століття лоцмани отримали право обмеженої автономії, зберігши при цьому деякі риси козацьких часів: виборність старшини та самоврядування. Вищим органом влади був “сход”, який здійснювався не рідше двох разів на рік: перед навігацією (навесні) і після її закінчення (восени). Усі важливі питання вирішувалися відкритим голосуванням.
У віданні Лоцманської контори Дніпровських порогів перебувало 4 поселення:
- Лоцманська Кам’янка;
- Старі Кодаки;
- Широке;
- Сурські Хутори;
- і 5 сільських громад Катеринославського повіту Катеринославської губернії.
Зрештою адміністративним центром громади стало село Лоцманська Кам’янка. А в 1879 році було утворено Лоцмансько-Кам’янську волость Катеринославського повіту.
Як здійснювалось навчання небезпечної професії?
Небезпечну професію здобували переважно хлопці з лоцманських сімей. З 16 років плавали “в прибавочних” (помічниками), а через рік-два після перевірки отаман давав дозвіл на лоцманство.
У 1879 році був заснований інститут наставництва. Після чого хлопцям доводилося працювати по 5-10 років у помічниках. Водночас кандидати мали скласти іспит, який проводила комісія, до складу якого входили представники місцевої річкової адміністрації, старшина та досвідчені лоцмани з кожного села.
Крім того, вони повинні були досконало знати водні шляхи – Стару, Козацьку, Запорізьку чи Нову “канавні” течії Дніпра. За спогадами лоцманів, найбільше питань екзаменаційна комісія задавала про “назви каміння і як, куди який камінь у руку”. Якщо екзаменований помилявся хоча б на один камінь, його відправляли на ще один рік навчання. Бувало, що учні, які п’ять разів поспіль провалювали іспит, закінчували навчання у 28-30 років. Ось приклад того, як важко було в цій нелегкій професії.
Отже, упродовж століть Лоцманська Кам’янка виховувала лише вольових, мужніх і сильних духом людей. Також із цієї статті ми більше дізналися про небезпечну професію та про смертоносні пороги, які піддавалися тільки сміливцям. Так разом із затопленими порогами зникла професія дніпровських лоцманів, але пам’ять про них залишиться надовго.