Відіграти важливу роль у боротьбі за українську національну та релігійну самостійність у нашому місті вдалося Миколі Петрову — священнику та просвітянину. Не бажаючи коритися безбожницькій радянській системі, він був змушений погодитися на арешт, заслання та виснаження. Життєвий шлях чоловіка залишається прикладом жертовного служіння вірі та народові. Далі на dnipro.one.
Ранні роки та духовний шлях Миколи Петрова
Микола Петров народився у 1891 році у селі Лошкарівка, що входить до складу Нікопольського району Дніпропетровської області. Його батько, Георгій, служив у селі священником і мав схильність до мистецтва. Водночас матір, Віра, походила зі священничої родини Краснокутських.
Після завершення навчання у Катеринославській духовній семінарії у 1914 році Миколу Петрова відрядили на службу псаломником до села Лапинка. У 1916 році його перевели до села Преображенка, де він також виконував обов’язки служителя православної церкви. Саме там у 1918 році чоловік долучився до роботи місцевої «Просвіти» — культурно-просвітницької організації, створеної з ініціативи вчителів. Він став її скарбником, керував співочим гуртком і брав участь у драматичних виставах. Разом з дружиною Клавдією Строцевою просвітник поширював ідеї культурного та духовного відродження України.
У 1922 році Микола Петров був висвячений у священники та разом з родиною переїхав до села Шолохове. Відомо, що він проводив активну антирадянську агітацію, мав авторитет серед селян та підтримував тісні зв’язки з розкуркуленими родинами. Чоловік дотримувався тихонівської орієнтації у православ’ї, що вирізнялася опозиційним ставленням до радянської влади та збереженням традиційної церковної автономії. Опинившись під пильним наглядом, він був позбавлений виборчих прав.
Особливо напруженою ситуація стала у 1930 році, коли розгорнулася масова колективізація. Як свідчать документи, Микола Петров відкрито агітував селян проти вступу до колгоспів, попереджаючи про наближення «страшного суду». У своїх проповідях він пророкував кінець радянської влади, що призвело до його арешту у 1931 році. Протягом двох місяців священника утримували у Будинку примусових робіт у Нікополі. Зрештою, його було засуджено до трьох років заслання через Харків до Північного краю. Чоловік був змушений залишити дружину та п’ятьох дітей.
У таборі Микола Петров опинився у жорстоких умовах. Спершу завдяки освіті йому вдалося обійняти посаду конторника на будівництві вузькоколійки на Удимській залізниці. Робота була виснажливою — від десяти до шістнадцяти годин на день, без вихідних та можливості навіть написати листа додому. Незважаючи на це, у листопаді 1932 року чоловік ще плекав надії на звільнення. Однак згодом стало відомо, що він загинув від голоду й виснаження у 1933 році. Це сталося у районі Котласа Архангельської області, де священник працював у каменоломнях на об’єктах будівництва Волгодонського каналу.
Визнання та значення просвітницької діяльності Миколи Петрова
Микола Петров був не просто священником, а яскравим представником українського духовенства, яке у складні часи політичних змін слугувало опорою національної свідомості. Як просвітянин, він зробив вагомий внесок у розвиток культурного й освітнього життя низки сіл Нікопольщини, зокрема Лошкарівки, Преображенки та Шолохового. Чоловік залишався вірним канонічному православ’ю, відмовившись від компромісів з обновленським рухом, який використовувався радянською владою для розколу церкви. Зрештою, його реабілітація 17 січня 1990 року стала офіційним визнанням безпідставності звинувачень проти нього.
