Історія Дніпра нараховує чимало імен, які у 21 столітті залишилися маловідомими. До таких відносять і діячів, які активно працювали за радянських часів, зокрема скульпторів. Ці люди підкорялися існуючій ідеології та політичній кон’юнктурі, але все ж таки намагалися робити все можливе, аби прославити рідне місто, зробити його кращим. У цьому переліку – батько й син Жирадкови, які обрали скульптурну творчість. У 21 столітті більша частина створених ними пам’ятників демонтована, але за радянських часів вони були відомими й популярними серед дніпрян. Українські дослідники відзначають, що у творчості цих майстрів уповні віддзеркалилися всі перипетії мистецтва радянської доби, і це дуже цікавий феномен. Далі на dnipro.one
Доля Олексія Жирадкова
Олексій народився у лютому 1901 року у селі Телегіно Пензенської губернії, закінчив земську школу-трирічку. З дитинства любив малювати, здібного хлопця помітили вже за радянських часів і у 1924 році направили до Пензенського художнього училища. Через 4 роки він став студентом скульптурного відділення Академії мистецтв, у 1930 роках цей заклад перетворився на Інститут пролетарського образотворчого мистецтва. Здібний випускник у 1932 році вступив до аспірантури.
Жирадкову пощастило навчатися у відомого скульптора Матвєєва, викладали на факультеті й такі досвідчені майстри, як Горюшкін-Сорокопудов, Манізер, Симонов. Молодого спеціаліста захопили вироби з порцеляни, зокрема статуетки. Тим більше, що у 1930 роки такі витвори стали дуже популярними, радянська порцелянова скульптура активно розвивалася. Перебуваючи на практиці на Дмитрівському фарфоровому заводі, Олексій наважився взяти участь у конкурсі Склофарфортесту на “сучасну масову продукцію”. І несподівано для нього самого сатирична скульптура “Пуанкаре-війна та Папа Римський” отримала першу премію. Це була перша робота у порцеляні, і вона одразу ж стала найкращою.
Фантазія, що застигла у скульптурах
Восени 1932 року талановитого майстра запросили до відомого Ленінградського порцелянового заводу імені Ломоносова, де він почав отримувати важливі для тих часів замовлення. Наприклад, скульптурні групи “Доярки”, “Ворошилівські стрілки”, “Казахські партизани”, які отримали високі оцінки дозвільної комісії. Надхнений успіхом, Олексій Жирадков у 1936 році запропонував ще 2 скульптури: “Прикордонник із собакою” та “Іспанська дружинниця”, які теж прийняли прихильно.
З огляду на успіхи, майстру доручили створити 2 барельєфи для станції московського метро “Площа Свердлова” за ескізами Наталії Данько: “Балалаєчник” і “Російська танцівниця”. Це була надзвичайно відповідальна робота, і Олексій доклав чимало зусиль, щоб виправдати “високу довіру”. Власне він чудово розумів, чим завершиться справа для нього, якщо цю довіру він не виправдає. Але скульптору пощастило, його роботи прийняли без зауважень. З 1933 року успішно брав участь у всесоюзних виставках, з 1939 року – в обласних.
Переїзд до Дніпропетровська
З якої причини Жирадков вирішив перебратися у місто на Дніпрі, в історії не збереглося. Але у 1936 році він вже викладав у Дніпропетровському художньому училищі. Чим займався у роки Другої світової війни теж невідомо, але по її завершенню у 1946 році знову повернувся до викладання у своєму навчальному закладі. Паралельно приділяв велику увагу творчій роботі, у 1945 році став членом Спілки художників, активно працював одразу і в станковій, і у монументальній скульптурі. У станковій виділився роботами “Регулювальниця”, “Чабан”, “Пісня”, “Герой Радянського Союзу Байда”. Талант скульптора знову помітили, викладав він до 1958 року, потім перейшов на творчу роботу.
Монументальні скульптури Олексія Жирадкова
Олексій Іванович почав отримувати важливі партійні замовлення, створював образи гірників-металургів, героїв революцій та війн. До роботи ставився не лише творчо, а й відповідально, своє життєве кредо не приховував, про що писали радянські газети. Жирадков відзначав, що митець має наділяти образи людяністю, добротою, щоб скульптури не лише ідеально вписалися до колориту обраного міста чи села, а й стали витворами мистецтва. У 1960 році був нагороджений орденом “Знак Пошани”, у 1972 році отримав звання Заслуженого діяча мистецтв УРСР. Чимало робіт створив вже у співавторстві з сином Юрієм, який теж обрав фах скульптора.
Учень перевершив вчителя
Серед учнів старшого Жирадкова – такі відомі майстри, як Валентин Зноба, Василь Бородай, Костянтин Чеканєв. Найулюбленішим учнем Олексій Іванович вважав Валентина Знобу, який став народним художником України, академіком Академії мистецтв України, відзначеним премією Шевченка, Золотою медаллю імені Вучетича, медаллю Британської королівської асоціації скульпторів. Прославив свого вчителя ще один талановитий майстер – дніпрянин Василь Бородай. Він увійшов в історію, як автор пам’ятника засновникам Києва та один з авторів комплексу “Батьківщина-мати”, 14 років очолював правління Спілки художників України.
Вихованці Жирадкова не забували свого вчителя, часто навідували, радилися, чим Олексій Іванович дуже пишався. Сам майстер працював і у свої 70 років, неодноразово казав, що 70 – це і багато, бо ще мало зроблено, і мало, бо ще чимало треба зробити. Пішов з життя Олексій Жирадков у квітні 1992 року. Так склалася доля, що свого не менш обдарованого сина, у співавторстві з яким створив чимало скульптур, він пережив на 19 років.
Грані таланту Юрія Жирадкова
Син Олексія Івановича Юрій народився у лютому 1934 року у Ленінграді, але освіту здобував у Київському художньому інституті. Навчався у таких майстрів, як Лисенко, Макогон, Олійник. Здібності проявилися рано, за гарних вчителів та уроків батька Юрій з 1963 року вже брав участь в обласних, а з 1964 року – у всеукраїнських мистецьких виставках. У 1969 році став членом Спілки художників України. Всі відзначали, що у молодого майстра вдаються лірико-поетичні образи з яскравим психологізмом. Віддавав перевагу станковому живопису, як і батько.
Замовлення доводилося виконувати в дусі радянських часів: “Формувальник-металург”, “Юннатка”, “Остап Вишня”, “Михайло Свєтлов”. На початку 1970 років Юрію доручили зробити скульптурний портрет відомого конструктора Михайла Янгеля, і майстер із завданням блискуче упорався. З того часу почав працювати у співавторстві з батьком. Юрій міг би створити ще чимало, але пішов з життя дуже рано: у 39 років.
Спільна родинна творчість
Першою спільною роботою цих архітекторів стали “Металурги” у 1970 році. Яскраві та виразні образи вийшли, завдяки особливому підходу. Олексій Іванович згадував, як вони з сином неодноразово зустрічалися з металургами, спілкувалися, розпитували, шукали найкращі образи для скульптур. Потім отримали замовлення на пам’ятники “Перша проба” та “Доменники”. Вдало зобразили діяча Железнякова, відомого за радянських часів, як матрос Железняк, якому присвячували чимало віршів та пісень. Варто нагадати, що за радянською ідеологією це був герой громадянської війни, який боровся за радянську владу на боці Червоної армії. Загинув у бою під П’ятихатками, де йому встановили у 1971 році пам’ятник. Погруддя прибрали у рамках декомунізації у 2016 році.
Вдалим проєктом називали тоді й пам’ятник Жирадкових, присвячений революціонеру Володимиру Клочко у Дніпрі, його теж демонтували у 2016 році. Батько з сином зробили не одну знакову скульптуру не тільки для свого міста. Це і меморіал “Скорботна мати” на братській могилі загиблих у Другій світовій війні солдат у колгоспі “Україна” Павлоградського району, і пам’ятник героям у центрі Царичанки, і погруддя льотчика Михайла Столярова на території заводу “Будмаш” у Дніпрі.
Найкращий витвір архітекторів Жирадкових
Таким пам’ятником дослідники визнали стелу героям-льотчикам, створену у 1967 році, яка отримала назву “Крило літака”. Встановили її у Молодіжному парку у Нових Кайдаках. Архітектори сформували вертикальний пілон з нержавіючої сталі у вигляді величезного крила літака, який врізався у землю, з алюмінієвим горельєфом, де зображенні обличчя членів екіпажу у полум’ї. Висота пам’ятника склала 13 метрів. Варто згадати, що цією стелою дніпряни увіковічили подвиг екіпажа Героїв Радянського Союзу льотчика Вдовенка й штурмана Гомоненка та їхніх товаришів. У серпні 1941 року вони скерували свій підбитий літак на нацистську переправу в районі Кайдака і підірвали її разом із собою.
Про відкриття пам’ятника багато писали тоді газети. На захід зібралося понад 15 000 дніпрян і гостей міста, приїхали родичі загиблих. Подавали сигнал заводські гудки, у повітрі робили “гірки” військові літаки. Цей проєкт прославив Жирадкових. Згодом вони також брали участь у конкурсі на пам’ятник Монумента вічної слави, але переможцями не стали.
Люди та пам’ятники
Здавна звичним був вислів, що люди йдуть, а створене ними залишається. Так, пам’ятники, спроєктовані архітекторами Жирадковими, залишалися візитівкою Дніпра навіть через багато років після смерті їхніх авторів. Але нові часи принесли свої зміни. У 2020 роки вже цих пам’ятних знаків не відшукати, хіба що у 2019 році скульптура металургів залишалася у Палаці культури імені Ілліча, який збиралися реконструювати. Пам’ятний знак планували зберегти як частину історичного вигляду будівлі. Тож зараз варто говорити не стільки про ідеологію витворів скульпторів Жирадкових, скільки просто оцінити їхній талант. Талант, який вони змушені були поставити на служіння існуючій системі.