Людей завжди цікавила історія, бо, щоб жити в майбутньому — треба знати минуле. Особливо актуальні події, які стосуються праці простих людей, зокрема дніпрян та мешканців регіону. Праця людей, їх заробіток у 20-30-х роках XX століття були зумовлені кількома чинниками — соціальною структурою людей та їх політичною активністю. Далі на dnipro.one.
Умови праці
Перший радянський Кодекс про працю 1918 року фіксував восьмигодинний робочий день. Для окремих працівників семигодинний, коли нічні зміни, робота підлітків була 4-х годинна, робота на шкідливих виробництвах мала окремі часові норми. Також робітники отримували обідню перерву. Складна праця і підтримка домашнього господарства лягла на плечі жінок, але у 1929-1930 роках виявилось, що зросла кількість жінок, які були зайняті роботами на промисловості. У 1925 році Наркомат скасував заборону на нічну працю жінок й дозволили її застосовувати на всіх виробництвах, зокрема на Дніпропетровщині. Та жінки самі хотіли працювати понаднормово, бо за це платили більше.
Часто було й таке, що керівники середньої ланки могли забрати жінок з виробництва й відправити до себе додому мити хату, прати білизну, готувати їжу. Молоді працівниці зазнавали й сексуальних домагань, але, звісно, в судах справи не порушували.
Якщо говорити про молодих робітників, то на той час вони мешкали в казармах, бараках та робітничих гуртожитках. Харчувались в їдальнях, а побут людей перекладався на завод чи державу, а молоді люди повинні були лиш працювати. Ні про який саморозвиток чи навчання мови не йшло. Також в документах є фіксація порушень прав молодих робітників через “трудове хрещення”. Їх залучали до розпивання спиртних напоїв на робочому місці.
Оскільки Дніпропетровщина промисловий регіон, то працювала більшість на заводах. В селах робота була на полях та в колгоспах. Для більшості робітників Дніпропетровщини додатковим доходом були городи. Давали ділянки в середньому 0,5 га. На металургійних заводах Дніпра працювати було важко, приміщення практично не опалювались й освітлювалось погано.
Джерела існування
Сільським господарством займались низькооплачувані робітники Дніпра та регіону. Город, корови та кури — основа сільського господарства. В Дніпрі (Катеринославі) з 1921 року почала наростати інфляція. Життя металургійних підприємств практично завмерло. На 15-16% впало навантаження найбільших млинів. Робітники масово покидали робочі місця й вирушали в село, щоб мати хоч якийсь засіб існування. Перевезення по Єкатерининській залізниці зменшилось у 35 разів.
У 1920-х роках акцент зробили на продовольчій складовій заробітку, яку видавали картками. Така карткова система не забезпечувала прожитковий мінімум. Почали вживати заходи стабілізації й у 1922 році почалось зростання ролі заробітної праці в бюджеті робітників. Номінальна зарплатня підвищилась у 26 тисяч разів, а по факту становила лиш 14-кратне збільшення. Ніякого підвищення життєвого рівня не було, бо поновили платні комунальні послуги, які в Дніпрі оплачували заводи.
Розмір заробітної плати голови сім’ї у Дніпрі коливався у різних галузях виробництва. У 2023 році середня зарплатня у робітника вважалась 5 рублів 75 копійок, у кондитерів до 15 рублів, у друкарів до 18 рублів, у хіміків середня зарплатня була 10 рублів 42 копійки. Залізничники Дніпропетровщини були низькооплачуваними робітниками. Їх зарплатня на кінець 1923 року була у 1,5 раза нижчою ніж в металістів. Трохи краще жили працівники приватних підприємств. У 1924 році відновив роботу місцевий підприємець Солодуха, що мав мережу магазинів торгівлі рибою. Ненадовго “воскресли” й приватні фірми Чічкіна та Матцгера з магазинами, що торгували марочними винами та м’ясопродуктами.
Нова економічна політика принесла місту й нову назву. 20 липня 1926 року Катеринослав став Дніпропетровськом. Лише в середині 30-х років життя дніпрян та мешканців регіону йшло до стабілізації. Все це врешті привело до відмови більшовицьких ідей колективізації. В результаті перетворень Дніпропетровщина стає наймогутнішим регіоном півдня України.