У 1944–1945 роках Дніпропетровськ почав стрімко відновлюватися після руйнувань війни. Зруйновані заводи, брак кадрів і ресурсів не стали на заваді — місто швидко повертало свій статус індустріального центру завдяки підтримці держави та самовідданій праці людей. Далі на dnipro.one.
Вихід з окупації та перші кроки до відновлення
Коли Дніпропетровськ звільнили від німців восени 1943 року, місто являло собою жахливе видовище. Фашисти, відступаючи, підірвали майже все, до чого встигли дотягнутися – мости через Дніпро, заводські корпуси, залізничні вузли, склади, а заодно й цілі житлові квартали. В деяких районах неможливо було проїхати – усюди завали з цегли, бетону та покручених металевих конструкцій. За офіційними даними, зруйнували понад 80% всіх промислових об’єктів міста, хоча місцеві казали, що насправді ще більше.
Найбільше дісталось заводу Петровського – гордості довоєнного Дніпропетровська, а також трубним і коксохімічним заводам, залізничному депо та електростанціям. Не працювали водогін, каналізація, не було зв’язку. Вулицями неможливо було пройти – скрізь вирви від бомб, котловани на місці будинків. Трамваї стояли обгорілі й понівечені. Вечорами місто поринало в темряву – електрики майже не було. Вся промислова міць Дніпропетровська, яка до війни робила місто одним з найважливіших індустріальних центрів СРСР, лежала в руїнах.
Люди жили в напівзруйнованих будинках, часто без скла у вікнах, яке заміняли фанерою або просто затягували ганчір’ям. Опалення часто не було, тому в кімнатах ставили саморобні “буржуйки” з бляшаних бочок, а димар виводили просто у вікно. Їжі катастрофічно не вистачало. Хліб видавали по картках – по 400-600 грамів на працюючого, вдвічі менше на утриманця. Люди саджали городи на будь-якому клаптику землі, навіть у дворах між будинками. Але ніхто не скаржився – всі розуміли: треба терпіти заради відбудови.
Реставрація заводів і промислових об’єктів
Важко уявити, що творилося в Дніпропетровську в перші місяці після визволення. Місто, яке до війни було гордістю промислової України, лежало в руїнах. Коли перші інженери та робітники повернулися на свої заводи, вони побачили жахливу картину — повалені стіни цехів, покручені металеві конструкції, зруйновані домни, затоплені водою підвали та шахти. Деякі плакали, дивлячись на це.
“Нам сказали відновити завод, а тут навіть стін нема”, – згадував потім майстер доменного цеху заводу Петровського. Але вже на початку 1944 року Державний комітет оборони видав наказ – Дніпропетровськ має стати символом відродження, показати всій країні, що з руїн можна підняти навіть найскладніші виробництва.
Відновлення заводу Петровського стало справжньою епопеєю. Серед уламків робітники шукали вцілілі деталі обладнання, часто власноруч відкопували із завалів верстати, крани, мостові конструкції. Особливо цінними були уцілілі частини доменних печей – їх берегли як зіницю ока, адже нові доставити не було можливості. Працювали цілодобово, змінами по 12-16 годин, часто без вихідних. Перекур – і знову за роботу. Жінки нарівні з чоловіками тягали каміння, розчищали цехи, місили розчин. Коли в серпні 44-го запрацювала перша відновлена домна, це святкували як перемогу – з оркестром, з прапорами. Люди обіймались, не соромлячись сліз.
А на заводі імені Кірова все починали майже з нуля. Німці при відступі підірвали всі основні цехи, висадили в повітря найцінніше обладнання. Вцілів тільки один невеликий боковий корпус, з якого й почали відродження. Інженери буквально на колінах креслили нові схеми розташування майбутніх цехів, використовуючи кожен клаптик збереженого паперу. Техніки було мало – один трактор на весь завод, решту робили на конях або просто руками. “Я сам носив на спині сталеві балки, хоч важив тоді ледь більше п’ятдесяти кіло, – розповідав ветеран заводу Петро Коваленко. – Але ніхто не скиглив, не скаржився. Розуміли: треба”.
Найамбітнішим проєктом стало відновлення Південного машинобудівного заводу, який сьогодні всі знають як легендарний “Південмаш”. Від довоєнних корпусів майже нічого не залишилось – тільки фундаменти та уламки стін. Але саме тут планували створити потужне виробництво, яке мало працювати на оборону країни. Відбудову “Південмашу” взяли під особливий контроль – сюди направляли найкращих спеціалістів з усього Союзу. З Москви, Ленінграда, Горького приїздили інженери, конструктори, технологи.
“Жили прямо в напівзруйнованих цехах, – згадувала інженерка Ніна Петрівна Савченко. – Перегородили брезентом куток і спали там по черзі. Вдень – креслення, розрахунки, керівництво відбудовою, вночі – сон на ящиках з-під обладнання. Але працювали з ентузіазмом, бо розуміли – створюємо щось нове, важливе для всієї країни”.
З електрикою в місті була катастрофа. Електростанції зруйновані, трансформаторні будки висаджені в повітря, дроти зрізані та вивезені окупантами. Для запуску перших цехів використовували дизель-генератори, привезені з фронту або зі сходу країни. Часто це були трофейні німецькі агрегати, які доводилося ремонтувати і пристосовувати до наших умов. На “Південмаші” для отримання електрики змонтували паротяг, з’єднавши його з генератором. Цей паротяг-електростанція забезпечував енергією роботу перших верстатів.
Найважче було з матеріалами. Не вистачало буквально всього – цегли, цементу, арматури, кабелю, труб. Для відновлення заводських корпусів розбирали менш важливі зруйновані будівлі, збирали цеглу по всьому місту. Металеві конструкції варили зі шматків, знайдених на згарищах або видобутих із завалів. “У нас була спеціальна бригада “археологів” – так жартома називали тих, хто шукав у руїнах уцілілі деталі, інструменти, шматки кабелю”, – розповідав директор одного з місцевих заводів.
Для відновлення заводських їдалень жінки приносили з дому вцілілі каструлі та чавунки. Місцеві колгоспи передавали овочі та борошно, щоб годувати робітників. Багато хто працював майже голодним – пайки були мізерні, але ніхто не кидав роботу.
Людський фактор: повернення кадрів і мобілізація праці
Державний комітет оборони видав спеціальні постанови про повернення певних категорій спеціалістів з евакуації. Їм надавалися певні пільги — підвищений продовольчий пайок, першочергове право на житло (хоча це “житло” часто було просто місцем у бараці чи відремонтованому підвалі), грошові надбавки, відстрочка від призову до армії. Ці заходи дали результат — вже до середини 1944 року близько 5 тисяч кваліфікованих металургів, енергетиків, машинобудівників повернулися до Дніпропетровська.
Втім, багато хто повертався не через пільги чи матеріальні стимули. Нерідко спрацьовували інші чинники — любов до рідного міста, прагнення власноруч відродити свої підприємства, трудові династії, які не хотіли переривати зв’язок з рідними заводами. Валентина Гречко, кранівниця заводу імені Леніна, що повернулася з евакуації з Челябінська, згадувала: “Коли я вперше побачила цехи нашого заводу після окупації, я розплакалася. Від величезного ливарного цеху залишилися лише обгорілі стіни. Але саме тоді я зрозуміла — це моє, рідне, і я маю повернути йому життя”.
Нестачу кваліфікованих кадрів значною мірою компенсувала самовіддана праця жінок. У перші місяці після визволення саме вони стали основою трудових колективів багатьох підприємств. Статистика свідчить, що у 1944 році жінки становили від 60% до 80% робітників на дніпропетровських заводах. Працівниця металургійного заводу Анастасія Петренко розповідала: “Нас, жінок, у мартенівському цеху до війни і близько не підпускали до печей. Казали — не жіноча справа. А тут довелося не лише працювати біля мартенів, а й самим їх відбудовувати. Носили цеглу, місили розчин, допомагали монтажникам. Руки були збиті до крові, але ми трималися”.
Жінки опановували традиційно чоловічі професії — сталеварів, прокатників, ковалів, зварювальників. Документи свідчать, що бригада Марії Тищенко на заводі імені Петровського самотужки відновила роботу прокатного стану, виконавши складні монтажні роботи, які до війни вважалися недоступними навіть для досвідчених чоловіків. Газета “Зоря” від 12 березня 1944 року писала: “Дванадцять жінок з бригади товаришки Тищенко здійснили справжнє трудове чудо. За 18 днів безперервної праці вони відновили прокатний стан, на який інженери давали щонайменше два місяці. Їхні руки, що звикли до іншої роботи, впоралися з багатотонними деталями, точним монтажем, складними технічними завданнями”.
Іншим важливим джерелом робочої сили стала молодь. Середній вік робітників на дніпропетровських заводах у 1944 році становив 17-18 років. Багато підлітків вперше взяли до рук інструменти, не маючи ні спеціальної підготовки, ні фізичної сили. Для їхнього навчання терміново відкривали ПТУ, організовували курси прискореної підготовки робітників безпосередньо на підприємствах.
Колишній учень школи ФЗН Олександр Кравченко згадував: “Мені було 15 років, коли я прийшов на завод. Мої перші робочі черевики були завеликі на три розміри, штани підв’язані мотузкою — інших не було. Вчилися працювати просто на ходу. Старий майстер, дядько Степан, показував, як тримати інструмент, як підходити до верстата. За місяць ми мали освоїти те, на що в мирний час давали рік чи півтора”.
До середини 1944 року у Дніпропетровську відновили роботу 5 професійно-технічних училищ, які підготували близько 3 тисяч молодих робітників. Але цього було замало, тому навчання відбувалося прямо на виробництві. Молоді хлопці й дівчата працювали й одночасно освоювали професії. Показово, що саме молодь часто ставала ініціатором соціалістичних змагань, інноваційних методів роботи. Комсомольсько-молодіжна бригада Петра Ковальчука на заводі імені Карла Лібкнехта розробила метод швидкісного монтажу верстатів, який втричі прискорив введення в дію нового обладнання.
Важко було б уявити відбудову Дніпропетровська без примусової праці. На найважчих і найнебезпечніших ділянках працювали військовополонені німці та їхні союзники, особи, засуджені за дрібні правопорушення до виправних робіт, репресовані громадяни. Їх використовували для розчищення завалів, земляних робіт, транспортування важких вантажів. За архівними даними, на відбудові промислових об’єктів Дніпропетровська у 1944-1945 роках було залучено близько 7-8 тисяч військовополонених.
Умови їхнього утримання й праці були надзвичайно важкими. Вони отримували мінімальний харчовий раціон, майже не мали медичної допомоги, жили в неопалюваних бараках. Проте саме їхніми руками було розчищено значну частину руїн, підготовлено майданчики для відбудови, прокладено комунікації.
Державна підтримка і централізоване планування
У 1944–1945 роках почали відбудовувати промисловість Дніпропетровська. Це все робилося як частина великої програми з відновлення всього Радянського Союзу після війни. Для влади Дніпропетровськ був дуже важливим містом у Південно-Східній Україні, тому сюди надсилали багато грошей та ресурсів.
Відбудова йшла за чітким планом, а не як вийде. Спочатку взялися за найважливіші заводи – ті, які працювали на оборону, металургію, транспорт та енергетику. Всім керували зверху – через різні державні комітети та місцеву владу. Кожному заводу казали, що саме треба відремонтувати і скільки продукції вони мають виробити до кінця року.
З Москви та інших великих міст до Дніпропетровська везли всяку допомогу. Це були не тільки гроші, але й різне обладнання, техніка, запчастини, генератори, крани. Іноді привозили навіть цілі заводські цехи з тих областей, де вони не були зруйновані під час війни. У місто також доставляли будівельні матеріали: метал, цемент, дерево, шифер, скло – все, що потрібно було для швидкої відбудови заводів, квартир для робітників та різних соціальних будівель.
Дуже важливою в цій системі була п’ятирічка – так у Радянському Союзі планували економіку. З 1944 року заводи, які вже встигли відремонтувати, включали в нові п’ятирічні плани. Там все було розписано до дрібниць – скільки треба виробити продукції, скільки взяти працівників, яку платити зарплату, скільки можна витратити електрики, і навіть як працювати з іншими заводами. Виконати план було дуже почесно, а перевиконати – ще краще. В ті роки знову з’явились змагання між заводами, цехами та бригадами – хто швидше виконає свій план.
В Дніпропетровську найбільше розвивали металургію та машинобудування. Ці галузі були найпотрібніші після війни, бо давали метал і техніку для транспорту, будівництва, сільського господарства і навіть військових заводів. Такі підприємства як Дніпропетровський металургійний завод, трубопрокатний і коксохімічний комбінати, Південний машинобудівний завод мали виробляти продукцію не тільки для свого регіону, а й для інших республік, щоб швидше відбудувати всю країну після руйнувань війни.
Крім відбудови заводів, влада також вкладала гроші в підготовку працівників. Відкривалися знову технікуми, професійні училища, створювалися різні курси для перенавчання робітників. Деяких спеціалістів привозили з інших міст, де вже все відбудували або де просто було забагато робочих рук. Так Дніпропетровськ поступово повертав собі не тільки виробництво, а й кваліфікованих працівників.
Перші результати: відновлення виробництва та зростання потужностей
До кінця 1945 року зусилля з відновлення Дніпропетровська принесли помітні результати. Незважаючи на складні умови — брак ресурсів, нестачу обладнання та погану інфраструктуру — місту вдалося досягти вагомого успіху: понад 70% довоєнних заводів було відбудовано і запущено в роботу частково або повністю.
На Південмаші не тільки відновлювали старе, але й впроваджували нове. Цей завод, який потім стане головним для ракетно-космічної галузі СРСР, вже в 1945 році налагодив випуск складної техніки — машин, деталей та обладнання для сільського господарства, транспорту і армії. Це показувало, що місто знову стає важливим технічним та інженерним центром країни.
Разом із запуском виробництва активно будували нові або перебудовували старі цехи, склади та підсобні приміщення. Завдяки постачанням із державних фондів та місцевим зусиллям, підприємства поступово збільшували свої виробничі площі. Залучення нових працівників, повернення досвідчених інженерів і створення навчальних програм дозволили забезпечити міцну основу для подальшого розвитку.
Дніпро (тоді Дніпропетровськ) повертав собі статус одного з головних промислових центрів Української РСР. Це було важливо не тільки для економіки, але й для престижу: місто вважали зразком радянської відбудови. Відновлення заводів стало символом перемоги над руїнами, доказом ефективності радянської економічної моделі та колективного героїзму людей.
