Навіть XIX століття, підкорене гаджетами, не змогло повністю витіснити друковану продукцію, а XX століття взагалі важко уявити без книжок, газет і журналів. До того, як людство дійшло до створення друкувальної техніки, книги писали вручну. Археологи відшукали цінні афінські зразки, створені у I столітті до нашої ери, але друкування у Греції розвинулося набагато пізніше. В Європі перше друкування книг пов’язують з ім’ям Йоганна Гутенберга, в Україні – з іменем Івана Федорова, який у 1574 році у Львові випустив першу абетку. В інші великі українські міста друкарство прийшло тільки після винаходу першої друкарської пресмашини в Англії у 1875 році. Першою механізованою друкарнею Дніпра, який тоді називався Катеринославом, стала друкарня Яковлєва на вулиці Садовій, побачити цей будинок можна й у XXI столітті. Далі на dnipro.one.
З чого почалося друкування книг у Дніпрі?
Стартом цієї справи дослідники вважають момент, коли садибу князя Олександра Кудашева викупили учасники Катеринославського відділення Товариства “Друкарня Яковлєва”. Садиба охоплювала цілий квартал вулиці Садової (сучасна Андрія Фабра) від Катерининського проспекту (Яворницького) до Тихої вулиці (імені Мечникова). Головний будинок на розі не зацікавив покупців, їм була потрібна ділянка. Варто відзначити, що приватні друкарні у губернському центрі вже існували, це відділення було четвертим за часом виникнення, але першим механізованим у губернському центрі.
Проєкт для друкарні розробив міський архітектор Фердинанд Гаген, це був двоповерховий корпус, на першому поверсі розташували виробничі приміщення, а на другому – контору та квартиру директора. Відкрилася друкарня у 1889 році, спочатку роботи планували виконувати вручну, але справи пішли настільки успішно, що вже через рік збудували новий корпус для парової машини.
Царські укази про заборону українських книжок
Попри те, що Катеринослав був одним із найбільших губернських центрів України, книжки у друкарні Яковлєва випускали російською мовою. Більшість українців переконані, що першим був указ царя Петра I про заборону друкування в Україні книг рідною мовою, але це не так. Ще у 1627 році за царя Михайла з’явився наказ про знищення у державі всіх примірників надрукованого в Україні “Учительського Євангелія” Кирила Ставровецького, у 1636 році закрили Острозьку академію. Але найбільшого удару по українцях завдав документ, що забороняв друкування будь-яких книг українською мовою, виданий у 1863 році – Валуєвський циркуляр. Абетки, навчальні посібники, наукові видання, газети українською – все це одразу опинилося поза законом. У циркулярі зазначалося, що ніякої малоросійської мови не було, немає й бути не може.
Другим документом, який остаточно знищив друкування українських книг, став Емський указ царя Олександра ІІ, яким заборонялося видавати без цензури твори й переклади, ставити вистави та влаштовувати читання українською мовою. Виключення зробили лише для історичних документів та белетристики. Друкарня Яковлєва закон не порушувала, а завдяки сучасному на той час обладнанню замовлень вистачало.
Друкування книг і політичні події
За темпами роботи ця друкарня у 1890-х роках обігнала конкурентів, у 1901 році виробництво катеринославського відділення Товариства “Друкарня Яковлєва” оцінювали у 150 000 карбованців – величезні на ті часи гроші. На виробництві працювали 150 робітників і службовців, роботу устаткування забезпечували 2 парові котли, під’єднані до міської електричної мережі. Цей заклад вважався провідним підприємством у Катеринославі, обов’язки директора виконував Євген Яковлєв. Міську владу доходи від друкарні задовольняли, але заклад викликав чималий інтерес ще й з боку революційних партій. Починаючи з 1898 року, там почали випускати листівки катеринославської Спілки боротьби за визволення робітничого класу. Перші промови закликали робітників закладу до боротьби за свої права.
Попри важкі умови праці, працівники друкарні не квапилися приєднуватися до протестувальників. Але революціонери не відступалися. У 1905 році, коли Російську імперію охопили масові політичні страйки, у закладі почали готувати ще й відозви та бюлетені Катеринославського бойового страйкового комітету. Ці події припали на часи економічної кризи, далася взнаки й конкуренція, бо у місті з’явилися й інші друкарні, які власники забезпечили належним обладнанням. Це одразу позначилося на зменшенні заробітної плати й викликало незадоволення працівників. Крім того, на початку 1900-х років друкарня втратила таких цінних замовників, як Катерининська залізниця і Катеринославське губернське земство, які обладнали власні друкарні. Поступово великі розміри виробничого комплексу стали якорем, а не трампліном, бо утримання потребувало чималих коштів.
Зміна власників друкарні
Заклад не витримав конкуренції, пан Яковлєв продав його промисловцю Черненко, той – Заславському, а у 1914 році друкарня перейшла до пана Шварца. Ще раніше – 1911 році – частину корпусів орендували інші друкарні: губернського правління та газети “Південна зоря”. Найстаріший корпус першої механізованої друкарні Катеринослава на Садовій вулиці перетворили на офісний центр, де розмістили свої технічні контори, крамниці та склади торговець Чернявський та компанія “Проктор-Рустон”. Другий поверх віддали Катеринославському відділенню Одеського купецького банку. У 1914 році всі приміщення викупила Катеринославська товарна біржа, нові власники навіть виділили місце у 1915 році для маленького власного шпиталю на 10 ліжок.
Повернення друкарської слави
Але незабаром все змінилося. Друкування книг, занедбане зусиллями царської влади, відновилося у 1917 році, а кількість українських видавництв у країні стрімко зросла протягом року від 78 до 120. Тільки у 1918 році було видано понад 1500 книжок, з яких 1000 – українською мовою. Найактивнішу участь у процесі взяла колишня друкарня Яковлєва. У часи НЕПу її реформували під 3-тю друкарню Катеринославського Поліграфтресту, у 1925 році перевели до приміщень контору тресту та колектив друкарні № 1 імені 25-річчя ВКП (б). Новий заклад стали називати 7-ю друкарнею Поліграфтресту. Ще через 5 років виробництво розрослося до розмірів великої поліграфічної фабрики.
У роки нацистської окупації друкарня не працювала, однак після визволення Дніпропетровська у 1943 році була швидко поновлена й отримала статус обласної. Налагодити роботу вдалося завдяки допомозі новокайдацьких підпільників “Організація друзів народу”, які зберегли шрифти та частину обладнання. Перші номери обласної газети “Зоря” випускали новопризначений директор, колишній слюсар паротягоремонтного Катеринославського заводу Андрій Тимошенко та його юний заступник, школяр Віктор Протасевич.
Потім приєдналися й інші, більш досвідчені у друкарській справі фахівці, але про друкування книг довелося забути, потужностей вистачало тільки на випуск газет “Зоря” та “Дніпровська правда”. Виробництво поступово налагодилося, робота тривала до 1977 року, потім обласна друкарня змінила адресу, а будинок і виробництво передали міській друкарні.
Зміна пріоритетів
У 1989 році заклад перетворився на видавничо-поліграфічне підприємство “Дніпро”, але вже через кілька років довелося трансформуватися у скромніше за масштабами ТОВ “Поліграфіст”. Заклад, який підтримував давню традицію друкування книг, протримався до початку 2000-х років, потім довелося продати старовинні будинки більш перспективному власнику. Після реконструкції приміщень у головному корпусі колишньої друкарні Яковлєва розмістився торгівельний центр, відомий сучасним дніпрянам як “Elite Center”.