Тамара Гаврилівна Устименко (Куделя) – вчителька підпільної школи на Дніпропетровщині в роки Другої світової війни. Народилася Тамара Гаврилівна 10 квітня 1912 року в місті Катеринослав. Дізнаємося більше про життя цієї видатної жінки та роботу підпільної школи під час окупації Дніпропетровська, в якій викладала Тамара Гаврилівна Устименко (Куделя). Далі на dnipro.one.
У період окупації Дніпропетровська німецькими військами в місті існували не тільки партизани, а й підпільна школа. Так, Тамара Гаврилівна була вчителем підпільної школи на лівому березі міста Дніпро (Амур-Нижньодніпровський район), історія якої за теперішніх років була практично невідома сучасникам.
Лише чотири класи для здобуття освіти
Саме такий рівень освіти представники Третього рейху вважали більш ніж достатнім для майбутніх остарбайтерів. Німецька держава в період нацистського режиму вважала мешканців окупованої території представниками так званої “нижчої раси”, для яких цілком достатньо здобути базові знання протягом 4-х класів. “Просвіта” домоглася у представників місцевої окупаційної влади, щоб навчання проводилося виключно українською мовою.
На Амурі в будівлі “Ательє” при німцях працювала школа №11, яка знаходилася на розі вулиць Желябова і Пушкіна. Половина дітей у школі була за німців, половина – за “наших”, через що постійно відбувалися бійки.
Джерело фото: https://www.rbc.ua/
У 1942 році група батьків звернулася до вчительок Тамари Гаврилівни Устименко і Варвари Ілляшевської з пропозицією – навчати дітей вдома за радянською програмою. У цій, вельми ризикованій на той час пропозиції, була не стільки політична позиція, скільки цілком прагматичний розрахунок: уже тоді люди розуміли, що Червона армія повернеться, і замість виконання чорнової роботи на благо так званої “вищої раси” діти складатимуть іспити в радянські інститути. У підпільну школу набралося близько п’ятнадцяти осіб.
Чи легко було дітям – молодшим школярам дотримуватися конспірації, не привернути увагу дорогою до підпільної школи, не проговоритися нікому з друзів? Утім, знайомлячись ближче із деякими учнями Тамари Гаврилівни, можна дійти висновку, що підбирали їх не випадково. Володю Панченка, наприклад, вигнали з так званої “легальної” школи після того, як він відлупцював сина поліцая.
Начальником поліції на Амурі був той самий Андрій Вагнер із місцевих “фольксдойче”, який до війни п’ятнадцять років винаймав квартиру в будинку Тамари Гаврилівни. І після створення підпільного навчального закладу, як і раніше, заходив у гості, маючи привід “просто поговорити”. Начальник поліції щось підозрював, але спіймати вчительку на гарячому йому не вдавалося. Здогадатися, що саме зараз, поки вони невимушено розмовляють, учні заховалися, зачаїлися в шафах і під ліжками, у нього не вистачало уяви.
Біографія Тамари Гаврилівни, зібрана по крихтах
Факти про життя Тамари Устименко збиралися по крихтах. У бібліотеці № 1 зберігся машинописний альбом “Їхні імена в наших серцях” з фотографіями та короткою інформацією про учасників районної підпільної школи.
“Працювала вчителькою. У підпільній школі з 1942-го року. Член редакційної групи. У 1960-х роках Тамара Гаврилівна – завуч 18-ї школи”.
Зі спогадів небагатьох підпільників, які вижили, опублікованих у книжках літописця амурського опору Володимира Дубовика, про вчительку – лише лаконічна згадка у списку членів редакційної групи, куди її привела колега, Варвара Ілляшевська. Робота в редакційній групі передбачає безіменність: на підпільних листівках не ставилися прізвища авторів і редакторів. Але згодом, після провалу організації та арештів більшості учасників, ця анонімність врятувала їй життя.
У колишньому Будинку піонерів Амур-Нижньодніпровського району також зберігся рукописний альбом, зворушливо підписаний “9-А – героям підпілля”. Колись таку роботу зі збору та збереження історичної пам’яті вели піонерські гуртки при кожній школі. Є в ньому і сторінка “Розповідь підпільниці Устименко-Куделі Т.Г.” Таким чином, вдалося дізнатися її довоєнну біографію: працювала вчителем біології та завучем СШ № 68. Перелік нагород Тамари Гаврилівни: медаль “За бойові заслуги”, “За доблесну працю”, ювілейні медалі.
Але справжня удача чекала під час роботи з неопублікованим рукописом Володимира Дубовика “Записки документаліста”: виявилося, легендарний амурський краєзнавець спілкувався з Тамарою Гаврилівною і записав її докладні спогади. Члени редакційної групи підпілля – вчительки Тамара Устименко та Варвара Ілляшевська, дев’ятикласниця Галя Андрусенко та інші – не тільки писали листівки, а й розповсюджували їх у навколишніх селах, куди ходили під приводом обміну продуктами.
Листи з минулого
Як пише дніпровська краєзнавиця Наталя Захарівна Лутченко в монографії “Підпільна організація Амур-Нижньодніпровського району”, у редакційну групу входило близько 10 осіб. Перші листівки, зокрема “Звернення до німецьких солдатів”, писали від руки, потім Галя Андрусенко, яка працювала в канцелярії вагоноремонтного заводу, набирала їх на друкарській машинці. Це було ризиковано, адже кожна машинка має свій почерк. Зрештою, машинку з канцелярії ВРЗ підпільники вкрали.
Редакційна група під керівництвом комісара підпільників Олександра Корниленка збиралася в будинку Ілляшевської під номером №5 на вул. Червоноармійській (нині – Просвітянська), обережно озираючись на будівлю через дорогу, в якій у роки окупації була районна поліція. Тут, під носом у поліцаїв, друкували по 3000 листівок.
У грудні 1942 року почалися арешти на Амурі. Тамара Устименко попросила свою сусідку, яка також була матір’ю її учениці Марусі Дядюшкіної, щоб та зберегла її дітей до звільнення міста солдатами Червоної армії, якщо її заарештують.
23 лютого 1943 року після тортур були розстріляні амурська героїня Галя Андрусенко та інші члени редакційної групи. Загинули в гестапо красуня Варвара Ілляшевська та її коханий – Олександр Корниленко. Однак, ніхто із соратників на допитах не назвав імені Тамари Устименко. Лише параліч половини обличчя, як наслідок постійного нервового напруження, залишився в неї з цього страшного періоду.
Життя після війни та запізніле офіційне визнання заслуг
Після війни Тамара Гаврилівна працювала в тій самій школі № 18, де за німців розташовувалася одна з поліцейських дільниць. Вона була дуже спокійною, ніколи не лаяла і не підвищувала голос на дітей. Її син Євген також навчався в цій школі, але ніколи в стінах навчального закладу не називав її “мамою”. Так відгукувався про Тамару Устименко учень школи № 18, випускник 1954 року, академік Володимир Семенович Козир.
Варто зазначити, що діти не знали всієї історії вчительки, яка брала участь у підпільному освітньому процесі. Крім того, саме позначка в анкеті “була на окупованій території” стала перешкодою для присвоєння звання заслуженого вчителя. Чому так сталося? Участь у підпіллі необхідно було ще довести! А ще відповісти на найцинічніше запитання: “Якщо ви була підпільною вчителькою, то чому вас не розстріляли?”
Окрім так званої “пильності чиновників”, у повоєнний час стояв і страх перед непокірними людьми, які мали досвід підпільної боротьби з могутньою тоталітарною диктатурою, включившись у течію без усіляких вказівок “згори”.
На честь 40-ї річниці Перемоги за свою діяльність у підпіллі Тамару Гаврилівну було нагороджено орденом Вітчизняної війни II ступеня. Підпільна вчителька померла 21 листопада 1999 року.